Основоположними принципами державної політики щодо осіб з інвалідністю є принципи рівності та недискримінації.
Аналіз національного законодавства дає можливість зробити висновок стосовно того, що зміст рівності полягає у рівності всіх перед законом. Цей принцип спрямований на створення у суспільстві умов для поваги відмінностей, усунення несприятливих умов і забезпечення того, щоб всі жінки, чоловіки, дівчата і хлопці у повній мірі брали участь в житті суспільства на рівних умовах.
Принцип недискримінації означає, що всі права гарантуються кожній людині, без будь-якої різниці, виключення або обмеження з причин інвалідності або за іншими ознаками. В його основі лежать наступні постулати: 1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб;
2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; 3) повага до гідності кожної людини; 4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.
Принципи рівності та недискримінації деталізовані в нормах і положеннях національного законодавства. Зокрема, вони закріплені в нормах статей 21 та 24 Конституції України, згідно з якими усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, а надання привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками заборонено.
З основоположних прав, закріплених у нормах Конституції України, слід виокремити право на правовий захист (витікає зі змісту ст. 55) та правову допомогу (ст. 59). Крім того, особи з інвалідністю на рівні з іншими мають право звертатись до державних (у тому числі, судових органів) та громадських інституцій за захистом своїх прав та інтересів, а також користуватися захистом закону та відстоювати свої інтереси на рівній основі з іншими громадянами.
Національна державна політика щодо запобігання та протидії дискримінації спрямована на: недопущення дискримінації; застосування позитивних дій; створення умов для своєчасного виявлення фактів дискримінації та забезпечення ефективного захисту осіб та/або груп осіб, які постраждали від дискримінації; виховання і пропаганду серед населення України поваги до осіб незалежно від їх певних ознак, поширення просвітницької діяльності у цій сфері.
На сьогодні в національному законодавстві визначено поняття „дискримінація за ознакою інвалідності” як будь-яке розмежування, виключення чи обмеження на основі інвалідності, метою чи результатом якого є послаблення чи заперечення визнання, реалізації чи здійснення на рівні з іншими прав людини та основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, громадській чи будь-якій іншій сфері (ст. 2 Конвенції).
Конвенцією встановлено заборону дискримінації за ознакою інвалідності та покладено на Україну обов’язки щодо забезпечення й заохочення повної реалізації всіх прав людини й основоположних свобод всіма інвалідами без будь-якої дискримінації за ознакою інвалідності.
У Законі України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” також зазначено, що дискримінація за ознакою інвалідності забороняється, а особи, винні у порушенні цієї вимоги, несуть установлену законом матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.
Закон України „Про охорону дитинства” забороняє дискримінацію дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку.
Крім того, заборона будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних зі станом здоров’я, встановлена Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я”.
Окрім законодавчого забезпечення захисту осіб з інвалідністю від дискримінації в Україні діє ряд державних інституцій, на які покладено відповідні повноваження.
Так, з 1998 року в Україні функціонує інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, уповноважений на здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції, у тому числі з метою запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод. Питання діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини регулюються Законом України „ Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”.
З метою забезпечення дотримання прав та законних інтересів безпосередньо осіб з інвалідністю постановою КМУ від 17 квітня 2013 р. № 273 запроваджено інститут Урядового уповноваженого з прав інвалідів та визначено завдання, які на нього покладаються, зокрема, щодо: 1) підготовки пропозицій щодо забезпечення додержання прав і законних інтересів інвалідів; 2) вжиття у межах своїх повноважень заходів до усунення порушень прав і законних інтересів інвалідів та запобігання їх повторному вчиненню; 3) сприяння виконанню Україною міжнародних зобов’язань щодо додержання в Україні прав і законних інтересів інвалідів; 4) забезпечення інформування громадськості про права інвалідів.
Крім того, державні органи та об’єднання громадян, які опікуються проблемами осіб з інвалідністю, у межах компетенції та відповідно до національного законодавства вживають заходів для забезпечення умов, за яких особи з інвалідністю будуть повноцінними членами суспільства без будь-яких проявів дискримінації.
Особливої актуальності на сьогодні набуло питання відповідальності осіб, винних в дискримінаційних діяннях відносно осіб з інвалідністю.
Національне законодавство містить норми, які регулюють питання притягнення правопорушників до відповідальності за порушення прав осіб з інвалідністю.
Зокрема, у Кримінальному Кодексі України закріплено універсальну норму, відповідно до якої пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками, є кримінально-караними діяннями.
Водночас Кримінальний Кодекс України містить заборону щодо застосування до інвалідів першої або другої групи покарання у вигляді громадських робіт та обмеження волі.
Згідно зі ст. 52 Кримінального процесуального Кодексу України щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні повною мірою реалізувати свої права у кримінальному провадженні, забезпечується обов’язкова участь захисника.
У разі необхідності в кримінальному провадженні перекладу пояснень, показань або документів сторони кримінального провадження або слідчий суддя чи суд залучають відповідного сурдоперекладача.
Ст. 140 Кримінального процесуального Кодексу України встановлено заборону на застосування приводу свідка до інвалідів першої або другої груп, а також особи, яка одноосібно виховує дітей-інвалідів.
Також окремі додаткові гарантії встановлено і в КУпАП. Зокрема, ним встановлено заборону щодо призначення інвалідам І або ІІ групи адміністративного стягнення у виді громадських робіт, а також стосовно застосування до таких осіб адміністративного арешту. Крім того, забороняється позбавляти права керування засобами транспорту осіб, які користуються цими засобами в зв’язку з інвалідністю, за винятком визначених законом випадків.
КУпАП також передбачено відповідальність за:
- невиконання посадовою особою, яка користується правом приймати на роботу і звільняти з роботи, фізичною особою, яка використовує найману працю, нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, неподання Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів;
- порушення вимог законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил та затверджених проектних рішень під час нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту об’єктів чи споруд.
Водночас Закон України „Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності” містить норму стосовно відповідальності за нестворення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення.
Кримінальний Кодекс України встановлює відповідальність за незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів, а також інше грубе порушення законодавства про працю, вчинене щодо матері, яка має дитину-інваліда.
_03_03.png)
